Увага, чуйність і підтримка неабияк необхідна літнім людям. Це добре знають і у Ніжинській спілці ветеранів на чолі з Людмилою Величко.
Організація опікується тисячами стареньких ніжинців і постійно навідується у гості до своїх підопічних.
На провідини до ніжинської довгожительки Ульяни Степанівни Лупандіної запросили, днями і MYNIZHYN.
Нещодавно у знаменний для усієї країни день – 24 серпня вона відсвяткувала свій 97-й день народження. Цікаво співпало, що народилася 24 серпня, 1924 року….
Уляна Степанівна сама сільська, з Вертіївки, Ніжинського району. Мала двох братів і сестру. Дитинство було нелегке. Змалку багато працювала, допомагала по господарству батькам , старшим братам.
Порятунок партизана
У пам’яті старенької закарбувався справжній подвиг, як 18-річною дівчиною рятувала партизана, а точніше рідний хутір від жорстокого покарання…
– Якось до нас прийшли двоє партизанів і попросили їсти. Тим часом мій племінник побачив, що вулицею їдуть німці. Одному вдалося непомітно вислизнути, а інший залишився у нас у хаті, а у дворі ще й кінь його стояв. Що роботи? Коня з горем навпіл вдалося запхати у невеликий сарайчик. До сих пір дивуюся, як він не заіржав і стояв тихо у не надто зручному місці.
Партизана ж ховати було ніде та й небезпечно. Це було літом. На городі саме росла висока картопля. Туди цей чоловік і стрибнув. За городом вже починалися дерева. Я, немов баба, обв’язалася хусткою, узяла корзину і пішла стежкою, тихенько направляючи партизана, куди повзти.
Якщо б він тоді попався, боюся уявити, щоб й було б. Увесь хутор би спалили напевно…
Збирали на Хрещатику залишки меблів, щоб зігрітися…
У післявоєнні важкі роки Уляна Степанівна поїхала навчатися на бухгалтера до Києва. До сих пір перед очима розбомблений Хрещатик, купи непотребу на місці будівель. У студентських грутожитках дошкуляв холод. Палива для буржуйок теж бракувало, тому вона разом з одногрупниками збирала на Хрещатику частини меблів, іншої деревини, щоби розвести вогонь і зігрітися.
Після навчання поїхала працювати до Казахстану. Там саме будували залізницю до Сибіру. Та згодом через стан здоров’я, викликаний особливостями тамтешнього клімату, повернулася у рідні краї.
Працювала у військових частинах Ніжина, технікумі механізації, на комбінаті комунальних підприємств. На пенсію пішла з комбікормового заводу.
“Лісом живе, у лісі – молодіє”
Разом з чоловіком – ветераном війни Уляна Лупандіна виховала трьох доньок. Має п’ятьох онуків, шістьох правнуків, одного праправнука.
– Що вам допомагало забути про тяготу життя, можливо мали хобі?
– Мене завжди сповнював сил і надихав ліс. Змалку я з ним подружилася. Навчилася орієнтуватися по сонцю. Це вміння ні разу не підводило. Коли працювала, на вихідних часто відвідувала ліс. Брала велосипед і їхала. Ще я люблю збирати гриби!
– Вона лісом живе, – ділиться дружина онука Уляни Степанівни, Світлана. – Там вона молодіє. Якось забрала мене з собою, то я її не могла наздогнати. Ще бабуся сама чи не щодня ходить по горіхи з дерева, яке сама й посадила. Нахиляється, збирає без сторонньої допомоги.
Має довгожителька і прекрасне почуття гумору, що певно і допомагає їй іти по життю.
Недалеко від дому, де мешкає Уляна Лупандіна відкрили магазин з нескромною назвою “Продуктовий рай”. Одного разу поверталася старенька звідти, а сусіди й питають: “Степанівно, де це ви були?”, “Де, де, у раю була”, – відказала. Сусіди довго сміялися, до сих пір згадують.
Оптимізму, віри в краще і миру бажає Уляна Степанівна і ніжинцям.
Михайло Ломоносов для MYNIZHYN.
Отримуйте актуальні новини першими – підписуйтесь на наш Telegram