Цьогорічна олімпіада в Токіо серйозно пошматувала всім нерви – українці недосипали упродовж не одного дня. Результати, хай і не масштабні, радували кожного. Але мою свідомість, гадаю, і не лише мою, перевернули паралімпійські ігри, звідки збірна України привезла в рази більше нагород усіх ґатунків – за час виступів вона отримала 98 медалей: 24 золотих, 47 срібних і 37 бронзових. Українці виступали в 15 видах спорту, в 10 із них змогли отримати нагороди. Наша держава посіла шосте місце в медальному заліку і п’яте – за кількістю нагород! Я захоплювалася кожним спортсменом, а ще більше – силою духу, волі, прагненням перебороти себе, свою хворобу й ставлення до людей із обмеженими фізичними можливостями. Ці люди – Герої з великої літери!
Аж ось телефонний дзвінок давнього знайомого й друга нашої газети, директора ДЮСШ «Колос» Володимира Євтуха, з пропозицією познайомитися, поспілкуватися й написати про одного із його вихованців, хворого на ДЦП Артема Гурінова – кандидата в члени паралімпійської збірної України з футболу.
Артем – ніжинець, йому 21 рік, закінчив 11 класів міської школи №10. Попри вроджену ваду – дитячий церебральний параліч – як і всі його однолітки, ходив на уроки фізичної культури і спорту, хоч і мав звільнення. Лікарі казали – як хочеш і як можеш, батьки – займайся, наскільки вистачить сил. І він ходив, ламаючи себе й стереотипи про таких, як сам.
Старший Артемів брат – Роман, займався боксом у Ніжинській дитячо-юнацькій спортивній школі «Колос» у Володимира Євтуха. Туди за ним прийшов і менший, аби підтягнутися у фізичній силі, аби не вирізнятися поміж однолітків. Звісно, заняття були особливими, як і сам Артем. Але Володимир Григорович не відмовляв, не ігнорував, всіляко підтримував малого і залучав до всіх видів спорту. З часом тренер помітив, що найбільше його вихованцю подобається і найкраще вдається – футбол.
– Я бачив, як хлопчина прагне займатися спортом, як прагне фізичного розвитку й удосконалення, як я міг йому відмовити? – говорить Володимир.
І це пори те, що в Артема ліва сторона (рука й нога) працюють на 90%, а права – лише на 10%. Та дивлячись на цього позитивного юнака, можу сказати, що ті дев’яносто й десять на обидві сторони складають усі сто і навіть більше!
Після школи юнак вступив до Чернігівської політехніки. Там викладач фізкультури його спрямував до однієї зі спортивних шкіл Чернігова, де займалися хворі з ДЦП. Саме там його й примітив тренер національної збірної України з футболу «Інваспорт» по Чернігівській області Айвар Ладісєв.
Упродовж 4-х років навчання на стаціонарі (3-4 рази на тиждень) юнак тренувався. Вперто, наполегливо, затято. У складі обласної й всеукраїнської збірної з футболу із вадами ДЦП їздив на різноманітні змагання. Аж ось він отримав черговий особистий виграшний квиток – тренер футбольної команди «Дніпро» розгледів в Артемові потенціал і запросив до складу своєї фк. Минулими вихідними вони (25 спортсменів з України) поїхали на місячні збори в Туреччину.
Футбол дивлюся, особливо – важливі чемпіонати, але саме Артем мені відкрив здобутки української збірної з футболу з вадами ДЦП. Виявляється, у 2012му наша команда отримала срібло в Пекіні; у 2016му, у Ріо-Де-Жанейро, стала олімпійським чемпіоном; у 2017-му, в Аргентині, знову отримала найвищу нагороду; у 2019-му – срібло, коли у фінальному матчі чемпіонату світу отримала титул віце-чемпіонів-2019!
А тепер щодо самої гри у футбол для таких, як Артем.
Склад команди – 5х5 (тайм триває 20 хвилин) або 7х7 (35 хвилин). Межі поля обмежені, аут враховується не руками, а ногами, усі штрафні зберігаються, як і в звичному футболі, зрештою, як і форма.
Проте, спортивний одяг юнаку, особливо перед цією поїздкою, був вкрай потрібен, як і підтримка ніжинців і власне місцевої влади.
Я щиро пишаюся відомими ніжинськими спортсменами: боксером Петром Івановим і дзюдоїсткою Наталією Чистяковою, завжди вболівала за обох і голосувала де тільки можна. Вони – наші, найкращі й здорові… А мій новий знайомий – хворий на ДЦП і, сподіваюся, представлятиме збірну України з футболу на наступних параолімпійських іграх. А елементарної спортивної форми не має. Тренер Володимир Євтух подарував хлопцю спортивну олімпійську куртку, але ж це не повна екіпіровка, яка потрібна спортсмену. Мабуть, спонсори, чиновники, функціонери, як ще назвати можна можновладців, могли б допомогти Артему? Як і всі ми, аби цей юнак довів усім, собі вже зміг довести, що люди з обмеженими можливостями – це ті, хто поруч із нами, тільки з певними вадами у здоров’ї, ті, у кого вистачає сили і волі піднятися над хворобою, обставинами, життєвими негараздами, комплексами, стереотипами. Які показують нам приклад того, що нічого неможливого не буває, якщо щиро прагнути до висот, нехай вони і в кожного свої.
Наразі Артем проживає з мамою Людмилою, татом Олексієм і братом Романом у Ніжині, але його горизонти вже розширені. Сьогодні – Турція, а там, гляди, й далі залетить наш ніжинський хлопчина, за якого упродовж довгих років хвилювалася не лише родина, а й тренери на всіх етапах його життя, а тепер – і я, і сподіваюся, – ніжинці.
P.S. Зателефонувала раднику голови районної ради Олександру Безпалому, який за день до вильоту Артема розгорнув діяльність серед своїх знайомих і друзів. Йому вдалося оперативно зібрати 4 тисячі гривень -2 тис. грн. дав Олександр Шалай і 2 тис. грн.
– Геннадій Гаврилей. Тренер забрав Артема й вони разом у спеціалізованому магазині придбали юному футболісту дві пари фірмового взуття – кросівки і так звані бампи (для тренувань у закритих приміщеннях) та рюкзак. Ось так, спільними зусиллями, спортсмена екіпірували для зборів у Туреччині.
Володимир Григорович у неділю супроводив юнака на залізничний вокзал, де той зустрівся зі своїм товаришем із Прилук. Далі була дорога до Києва й Запоріжжя, а вже звідти літаком – до Туреччини. Удачі тобі, Артеме! Ми всі тримаємо за тебе кулачки!
Джерело: газета “Ніжинський вісник” №38 (147393) від 1 жовтня 2021, Олена Найда
Отримуйте актуальні новини першими – підписуйтесь на наш Telegram