Пані Марина – із тих прибиральниць, які, стиснувши зуби, дозволять вам пройтися «по помитому». Вона скромна і мовчазна. Каже, звикла більше робити, ніж розмовляти. Жінці 52 роки. В Ніжинській гімназії №6 вона працює десять років. Завдання часом бувають непростими, але вона не з тих, хто боїться труднощів. Від пані Марини ви ніколи не почуєте нарікання на те, що їй важко. Її не завжди видно в просторих шкільних коридорах, але всі, хто ходить цими коридорами, помічають її роботу. Яка б погода не була за вікном, у «володіннях» цієї жінки завжди чисто. Тут пахне свіжістю і затишком. Тут ростуть посаджені нею квіти і дерева, сяють на сонці старанно вибілені Мариною стіни школи.
А ще, у вільний від роботи час, вона сідає за фортепіано, і тоді, шкільним коридором линуть мелодійні звуки. Марина самоук, з дитинства мріяла професійно опанувати гру на музичному інструменті. Разом з учителями вона співає на шкільних концертах. Але то був мирний час… Не полишаючи роботи, пані Марина підтримує українських захисників, плете маскувальні сітки, годує їх домашньою їжею, приготованою із м’яса кроликів, яких вирощують разом з чоловіком.
Про прибирання, роботу і співи ніжинки Марини Євгеніївни Олійни
— Пані Марина, пам’ятаєте, яким був ваш перший робочий день тут?
— Звісно, пам’ятаю (сміється – ред.). Бо він був важким. Як я тільки сюди прийшла, нас було лише двоє, замість чотирьох прибиральників. Роботи було дуже багато, але ми впоралися. Цей день мені запам’ятався.
— Все ж, ви залишилися тут працювати далі і працюєте вже десять років.
— Так, бо мені тут дуже подобається. Це гарна робота, у нас не великий, але добрий колектив. Всі привітні і чудові.
— Дозволяєте всім ходити по помитому?
— По помитому? Та хай собі ходять(сміється – ред.). Навпаки кажу їм, щоб ішли. Хай люди працюють, бо їх робота дуже важлива.
— А ваша робота важка?
— Так. Я цілий день на ногах. Треба ж, щоб всюди було чисто. За кожним з нас закріплений клас. Найбільше люблю прибирати в своєму класі, натерти скло до блиску, і дивитися на результат своєї роботи. Це приносить мені задоволення. Сісти і сидіти просто я поки що не хочу.
— До речі, ким ви працювали раніше?
— Я була продавцем, за освітою я товарознавець продовольчих товарів. Але свого часу я професійно займалася легкою атлетикою. Колись дуже любила цю справу. Я народилася і проживала в Таджикистані, але пам’ятаю часи, коли їздила звідти на змагання в Чернігів. То були дуже приємні роки мого життя.
— Чим ви займаєтеся поза роботою? Маєте якісь захоплення?
— Як тільки є вільна хвилинка, сідаю за фортепіано. Обожнюю грати. Цьому мене навчила сусідська дівчинка. Вона ходила до музичної школи вчитися, а вечорами ми сідали з нею разом і грали. Так я і навчилася грати. Також обожнюю співати, особливо на шкільних святах разом із дітками та вчителями.
А ще ми з чоловіком обробляємо 40 соток городу, вирощуємо курей, качок, кролів. Тож роботи вдома вдосталь. Хоча дуже люблю почитати книгу. От чомусь книги мене ваблять більше ніж інтернет, навіть смартфону не маю, лише звичайний кнопковий телефон.
— Чи маєте ви мрію, яку ще не встигли втілити в життя?
— Зараз думаю у всіх одна мрія: аби закінчилася ця війна і наші хлопці якомога швидше повернулися додому живі і здорові. А тоді і вже про щось інше можна помріяти…