За кілька днів до Нового року, на святковій літургії у Миколаївському зимовому храмі, Владика Євстратій вручив нагороди шістьом ніжинцям: чотири ордени Святого Миколая та дві медалі Святого Архистратига Михаїла.
Серед нагороджених був і лейтенант медичної служби Ніжинського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (раніше — військкомат) Михайло Колотило. Йому вручено орден Святого Миколая за відродження духовності в Україні, відданість ідеалам добра, значний внесок у суспільне благо та за активну участь у розбудові й утвердженні Православної церкви України.
Журналіст Nizhyn Post поспілкувалася з М. Колотилом.
– Михайле Олександровичу, перше і логічне запитання — про орден. Зрозуміло, що нагорода пов’язана з церквою…
– До повномасштабного вторгнення я працював завідувачем терапевтичного відділення у Бобровицькій міській лікарні. З приходом ворогів виявив бажання допомагати нашим захисникам. Спочатку на волонтерських засадах. Потім за власним бажанням вступив до лав ЗСУ: прийшов до Ніжинського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, пояснив, хто такий і що вмію робити. Переді мною поставили задачу — разом з іншими колегами займатися медичним забепеченням Ніжина.
Почав контактувати з бойовими медиками, які працювали у місті та поза його межами, в процесі роботи ми тісно співпрацювали з Покровською церквою. Згодом ця співпраця і була оцінена — я отримав відзнаку.
– Це перша Ваша нагорода?
– Ні, не перша. Два роки тому брав участь у Всеукраїнському конкурсі, який серед медпрацівників і спеціалістів у сфері охорони здоров’я проводила благодійна організація «Святий Пантелеймон». Переміг в одній з номінацій та отримав відповідну нагороду за розробки у медицині.
– Вище Ви зазначили, що перед початком повномасштабного вторгнення працювали у Бобровиці. Як опинилися у Ніжині?
– Сумна звістка застала нас на чергуванні — поруч зі мною знаходилася дружина Інна, яка тоді працювала медсестрою в травматології. Вона, до речі, була на четвертому місяці вагітності. Нам зателефонували куми і повідомили, що розпочалася повномасштабна війна. Цілу добу ми не могли осягнути розумом цю новину і не знали, що робити. Невідомість лякала. Але робочі місця не полишали.
Згодом вирішили рухатися до Ніжина, бо подумали, що там станемо у більшій нагоді, ніж тут. Аналогічне рішення прийняли ще дві медсестри, які також працювали у нашому колективі. Електрички на той час вже не ходили, дістати машину було проблематично. Біля Бобровицької міської ради стояла автівка. Попросили чоловіків, які там стояли, підвезти нас хоча б до вокзала. На що вони грубо відповіли: «Ми що вам, таксі? Менше панікуйте!».
І ми пішли у бік Ніжина по залізничних коліях. Сипав мокрий сніг, стояв мороз. Тоді навіть не усвідомлювали, якій небезпеці піддавали себе, бо росіяни було вже надто близько.
Біля Носівки нас, на щастя, підібрали військові. Таким чином, відстань у 50 км від Бобровиці до Ніжина ми подолали приблизно за 8 годин.
Коли я очолив медичну службу Ніжинського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (щиро дякую начальнику полковнику Володимиру Миколайовичу Якущенку за довіру), то відразу налагодив стосунки з відповідальними у міській раді, районній і міських лікарнях, волонтерами, і всі разом почали займатися розподілом ліків. І не тільки.
Ми з колегами завжди були там, де потребували нашого досвіду і знань. Надавали допомогу пораненим та евакуювали людей з 17-ї школи, де був обстріл. Допомагали роздавати гуманітарку. Розвозили людям теплий одяг, ліки, продукти харчування. Траплялося, ночували у військкоматі. Тобто постійно перебували на колесах.
– Чому Ви стали лікарем?
– Насправді ще з першого класу мріяв стати і лікарем, і пілотом. Щоб одночасно лікувати людей і доставляти їх з важкодоступних місць до медзакладів.
Лікарем вже став. Після закінчення Ніжинської школи №15 навчався у ліцеї. Вступив до Національного медичного університету імені О. Богомольця,у 2015 році отримав диплом. До речі, з медициною пов’язана моя мама Елла Михайлівна. Вона працювала провізором. Нині на пенсії.
Після університету повернувся на Чернігівщину. Працював у реанімації Чернігівського кардіодиспансеру. Згодом — у районній і міській лікарнях. А потім запросили у Бобровицю, де очолив терапевтичне відділення. Паралельно займався приватною практикою у Ніжині як кардіолог.
– Крім основної, Ви займаєтеся ще й науковою діяльністю?
– З університетських років почав займатися науковою роботою в області фізіології міокарду. Їздив на міжнародні конференції, брав участь у «круглих столах». Пізніше займався нейрохірургією. Мій науковий керівник — президент Національної академії медичних наук України, академік Віталій Іванович Цимбалюк.
Я є членом Всеукраїнської асоціації фахівців з кардіоторакальної, ендоваскулярної хірургії та трансплантології.
Нині поєдную військову службу з лікувальною практикою, науковою і громадською роботою. Продовжую самовдосконалюватись. Нагороджений Почесною грамотою Академії медичних наук України, грамотами місцевого керівництва.
– Ви зазначили, що на початку повномасштабного вторгнення Ваша дружина знаходилася при надії. Ця історія отримала приємне продовження?
– Так, п’ять місяців тому у нас народилася донечка — Стефанія. А взагалі у мене дві донечки: старшій Кірі — 1,5 роки.
– Прийміть щирі вітання! А взагалі навіть уявити важко, наскільки складно доводиться батькам з малюками під час війни!
– Не те слово! По-перше, все ще лякає невідомість, хоча у нашій Перемозі ми не сумніваємося ані на мить. По-друге, доводиться вирішувати чимало так званих побутових питань, адже маленькі діти потребують не тільки надмірної уваги та любові батьків, а ще й памперсів, дитячого харчування та різних забавок.
– Коли Вас нагородили орденом Святого Миколая, свої вітання Вам передала Ніжинська хореографічна школа. Яке відношення Ви до неї маєте?
– У нас порядна сім’я. Мене виховували мама, бабуся Галина Іванівна і дідусь Михайло Степанович. Бабуся працювала заступником директора Ніжинського комбінату хлібопродуктів, завлабораторією. Дідусь був викладачем фізики і механіки в агроінституті. Рідні завжди дбали про те, щоб я виріс освіченою, різнобічно розвинутою і порядною людиною.
Коли мені було років дев’ять, мама записала мене у хореографічну школу. Дуже поважаю народні танці. З концертами ми побували в Угорщині, Болгарії. Крім того, я ще граю на фортепіано. Теж неодноразово брав участь у різноманітних конкурсах. В 2007 році я закінчив хореографічну школу, але згадую своїх викладачів з теплотою. Пізніше вивчив ще й англійську мову.
На жаль, бабусі з дідусем вже немає. Вважаю, що рідні виховали мене гідним громадянином своєї держави, за що я їм безмежно вдячний.
– Що зробите відразу після Перемоги?
– Обов’язково поїдемо з родиною до нашого Криму. Раніше ми відпочивали там майже щоліта, у родичів. Залишати рідний Ніжин наміру не маємо — я продовжу працювати у медичній сфері, мрію розвивати науку. Разом з дружиною виховуватимемо донечок.
– Михайле Олександровичу, щиро дякую за розмову. І скорішої нам Перемоги! Так вже хочеться до Криму!
Автор: журналіст сайту Nizhyn Post Валентина Савчук
Фото надано М. Колотилом
Отримуйте актуальні новини першими – підписуйтесь на наш Telegram