Про це повідомляє на своїй сторінці Тетяна Миргородська:
Пам’яті Станіслав Прощенко.
У середу, 1 березня, до Храм Всіх Святих у Ніжині
прийдуть на 10.30 ті, хто тебе пам’ятає, любить і шанує, аби разом з отцем Сергієм і твоєю родиною помолитися за вічний спокій і вічну пам’ять Воїна Станіслава. Я намагалася, Славчику, разом з твоїми друзями, рідними і побратимами зібрати і відтворити подробиці останнього для тебе бою 1 березня 2022 року, розповісти про тебе тим, хто тебе не знав особисто: вибач, бо всі слова бляклі у порівнянні з твоїм коротким, насиченим і яскравим життям.
Минув рік без Славчика.
Його війна почалася на Майдані. Продовжилася у 2014-ому.
У складі 41-ого батальйону. Він називав його ніжинським, бо там, насправді, серед представників з усієї Чернігівщини було багато ніжинців.
Станіслав пройшов дві ротації у перший рік війни. З побратимами пройшов Лиман, Бахмут, Дебальцеве, Оленівку: це поруч з окупованим Єнакієвим. Ніяких розповідей про рейди в сіру зону. Лише гарна і пам’ятна світлина на блокпосту з побратимом і найкращим другом Анатолієм Сліпаком.
Блокпост був біля мосту через невеличку річечку за Оленівкою. Так звана крайня точка.
А на другій ротації позиції 41-ого були у Старогнатівці-Новогригорівці – Прохорівці.
Сюди до земляків приїжджав і ділив хліб військовий кореспондент Ігор Волосянкін. Його світлини нині зберігаються в Чернігівський історичний музей імені В.В. Тарновського. На них – і Станіслав Прощенко.
Влітку 2015 Станіслав демобілізувався.
Але ніжинський підприємець мав неспокійну і добру вдачу.
Побачене і пережите на війні, де немає напівтонів і компромісів, він переніс у відносно мирне життя. Здавалося б: живи собі й радій, що повернувся живий, що вдома чекала дружина і донька, що народився син, що працює невеличкий бізнес…
Та як жити спокійно, коли чиновники ігнорують війну? Як чути проросійські наративи? Як жити поруч з російською церквою, що відверто підтримує і пропагує ідеї руського миру, а місцеві депутати не менш відверто підтримують цю церкву?
«Слава мав неабиякий авторитет. Він не давав спокійно жити жуликам у владних кабінетах. І при цьому багато допомагав. Тихо, без розголосу. Про це знав він і ті, кому він простягнув руку допомоги, – згадує Анатолій Сліпак. – А от свого побратима ми разом виручали. Було діло.»
То дитина у побратима захворіла, треба була коштовна операція. Слава допоміг. Виникла проблема у дочки знайомого зі здоров‘ям. Знову Слава рятує. У капелана проблеми з серцем: ледь не силоміць відвіз до Києва. Дякувати Богу і Славі – вчасно. І за життя про всі ці випадки ніхто й не знав. Про більшість і досі ми не знаємо.
Те, що волонтерив і допомагав захисникам, знали: бо й їздив до зони бойових дій з капеланом Сергієм Чечиним, який свого часу до них допомогу привозив і Боже слово.
Створив громадську організацію для ветеранів 41-ого батальйону «Щит 41», а пізніше організація переросла в ГО “Патріот”,що об’єднала багато хлопців, які боронили цілісність України в складі різних підрозділів: і 1-ша танкова бригада, і 13-й батальйон, 58-ма, і родини загиблих, і волонтери.
Допомагав і неймовірно пишався молодіжною організацією ГО ”Дозір ”Крук”.
І у музеї російсько-української війни при військкоматі – його частка праці, душі, вкладень.
Дуже боляче переживав Слава бойові втрати батальйону на війні і небойові – вдома. Переживав і допомагав. Особливо діткам, що залишилися без батька. Тому іноді світлини з дітьми загиблих ніжинців плутають з сімейними: Слава не виставляв родинні фото, то вже друзі знімкували і робили дописи у ФБ.
Він все переживав як своє, особисте. Жив на розрив. Але все встигав!
Пригадую, на День прапора зібрав з отцем Сергієм усіх капеланів Чернігівська єпархія Православної Церкви України, ветеранів. І помолилися за вічну пам’ять загиблих, і ходою пройшлися ніжинськими вулицями, і кулішем всіх почастували, і концерт провели!.. І кожному капеланові з вдячністю подарували тактичні годинники. І діти загиблих ніжинських героїв отримали такі самі «дорослі» годинники. Вам треба казати, хто їх купив?
З літа 2014 до 24 лютого 2022 таких акцій, зустрічей, подарунків, допомоги не перерахувати… Це правда. Без ніяких перебільшень.
Один з напрямків Стасової громадської діяльності – допомога православним громадам у переході з московського патріархату до Православна Церква України. Процитую одне з його інтерв’ю:
«Мене не влаштовує просто перемога над кацапами. Потрібно ще вичистити з України їхню церкву. А якщо ми отут, в Україні, залишимо московський патріархат, це буде ракова пухлина. Вона рано чи пізно вибухне й буде нас нищити.»
Люди не хочуть залишатися у російській церкві, хочуть переходити до ПЦУ, але завжди треба організатор, який і до обласного центру звозить, і з оформленням відповідних паперів допоможе. І Станіслав допомагав: Оленівка, Бобрик, Припутні, Парафіївка, Білі Вежі моляться в українській церкви рідною мовою.
«Були на зборах у Вертіївці – люди там уже готові переходити.
Ось у Крутах в нас не вийшло. Ми там створюємо нову релігійну громаду, з отцем Сергієм (Чутченком).»
———————————-
Зі споминів Олега на позивний «Тайфун»:
«Нас було на Гуньках 28 людей: 5 груп, які ходили на «вилазки». До Калинівки, Безуглівки, Талалаївки ( до речі, Станіслав звідти родом).
( моє уточнення для неніжинців: Гуньки – назва мікрорайону Ніжина. Це один з напрямків, який тримали оборонці Ніжина).
Командир у нас – Сергій Бурковський, справжній офіцер, захисник Донецького аеропорту, Герой України!
Але в ці дні ми були лише зі стрілецькою зброєю. Дзвонять місцеві з Дорогінки: до нас два російські бензовози зайшли. Слава кричить: «Їдемо!»
Продовжує розповідь Tатул Оганян:
Дві машини одразу виїхало. В нашу троє в нашу вскочило: «Патріот» ( позивний Станіслава), «Шаман»(Дмитро Шмагайло) і я. На краю села бачимо два російські бензовози біля сільського магазинчику, з якого 5 орків виходить: повні руки награбованих продуктів. Наші розвертають машину, вискакують – і на них. Вони кидають награбоване і кидаються навтьоки. Слава стріляє з «мухи» по бензовозу, той порожній: граната лише його пробила. Одного орка вбили, другого Дмитро на землю вклав, а троє орків забігли за будівлю. Слава за ними. Дістав гранату на ходу і вже видернув чеку, аж тут орки почали відстрілюватися, не прицільно, хаотично… Одна куля пробила Славі печінку, друга – ногу, третя застрягла в мобільному…
Коли підбігли хлопці, Слава підняв руку з гранатою без кільця ,тоді побратими перехватили гранату з руки Слави та обмотали чеку ізолентой. Поранення були важкі, тож швидко потягли Славу до машини.
Розповідає Ігор Дягель:
«Поклали пораненого Славу на заднє сидіння, в автівці скло було вибите, то хлопці на капоті їхали.
Хвилівський міст був підірваний , ми з Тайфуном їх там зустрічали. В брід через В’юницею перенесли Славу до швидкої. Я поїхав за ним слідом…»
«Слава був без свідомості, – важко згадує Олег події 1 березня 2022 року. – Я побачив його колір шкіри, думав, він вже помер. Але швидка повезла його до лікарні, там поклали його під апарат…
Через хвилин 20 телефонує Ігор Дягель: немає Слави…»
Ігор Дягель – не тільки побратим, а й кум. Чекав від кабінетом, аж вийшов сумний лікар… Йому, куму, довелося сповіщати Славину дружину.
Але Ігор розповів не тільки про загибель свого друга, а й про ті перші дні, коли довелося стримувати ворога на околицях міста, про знищених ворогів, спалену техніку, перекриті поваленими деревами дороги у Кошелівці… Станіслав був «заряджений» стояти до кінця.
Славчику, після твоєї загибелі, після усіх жахить війни, яка впритул підійшла і до твого дому, докладаю: за минулий рік на Чернігівщині перейшло до Православної Церкви України ще 15 парафій.
Чернігівщина витримала російську навалу. Наші оборонці не здали міста і села. Не зайшли вороги до твого Ніжина.
На Гуньках приєдналося до тебе ще 9 захисників. Тепер ви охороняєте нас у складі Небесного воїнства.
Побратими помстилися за вас.
Стоять на захисті всі твої куми.
Війна ще не скінчилася. Виродки бомблять всю Україну. Але ми тримаємося. І обов’язково переможемо.
Доня вийшла заміж. Так, за того хлопця.
Син ходить до садочку. Цьогоріч піде до школи. Без тебе.
Дружина… їй важко, але вона пишається тобою. Сумує, плаче, але пишається.
І Толя дуже сумує, аж постарів…Пам’ятаєш, коли ви востаннє побачилися? Він родину побратима вивозив на західну, а ти мчав до Ніжина, аби захищати місто. Ви зустрілися на трасі. Це десь у Вінницькій області було. В тій колоні і донька твоя була з майбутнім зятем… Остання зустріч…
Відспівував тебе отець Сергій…Він так і продовжує ганяти на передову. Тепер це Бахмут. Там зараз спекотно.
Вулицю, яку ти так хотів перейменувати з Московської, таки ж перейменували. Тепер це вулиця Станіслава Прощенка. Так, Славчику, твоє ім’я на табличках.
Саме та вулиця, по якій мчала «швидка» з тобою. Ти був без свідомості, але живий. До лікарні довезли, а там ти й …
Ту здорову вазу з гільзи, що подарували тобі на день народження вдячні за допомогу бійці 95 бригади, ми поставили біля твого магазину, біля меморіальної дошки…
Ми пам’ятаємо тебе, Славчику…»
