• 20.05.2024 18:40

Він – завідувач кафедри, вона – доцент: як молода сім’я з Харкова знайшла прихисток у Ніжині

Ср, 1 Березня в 1:41

Тікаючи від війни, українці шукають більш безпечні місця для тимчасового притулку. Понад дві тисячі осіб зупинили свій вибір на Ніжині. Дехто з вимушених переселенців опинився у цьому славетному історичному місті вперше. Серед них — молода сім’я Піскунових–Москаленків з Харкова.

Зустрітися з усією родиною – завдання майже не реальне, оскільки вони надто зайняті люди. Чоловік з дружиною працюють у Харківському національному університеті імені Василя Каразіна: Роман Олександрович завідує кафедрою обліку та оподаткування, Олена Володимирівна — доцент кафедри банківського бізнесу та фінансових технологій. Наразі викладають дистанційно.

В родині — двійко діточок. Артему майже сім рочків, він першокласник однієї з Харківських шкіл. Тимурчику ще немає й трьох. Дітки потребують великої уваги батьків, тому залишати їх самих надовго не можна.

У Ніжині молода родина Піскунових–Москаленків проживає з кінця серпня минулого року. Завітали сюди вперше. Вони — корінні харків’яни — навіть уявити собі не могли, що колись доля закине їх настільки далеко від рідної домівки…

Але до Ніжина потрапили не відразу. Цьому передувала тривала, психологічно важка подорож Україною.

Журналіст Nizhyn Post зустрілася з Оленою Володимирівною 24 лютого — у річницю повномасштабного вторгнення російських загарбників.

КУДИ БІГТИ?

Це сьогодні пані Олена дозволяє собі посміхнутися, бо відчуває: у Ніжині її родина у безпеці, хоча війна ще не скінчилася, і попереду чимало випробувань. Але віра в Перемогу і наших захисників надають впевненості і вселяють надію. А рік тому було справжнісіньке пекло…

«Ми щасливо жили у звичайній харківській багатоповерхівці. І раптом — війна! Вороги почали обстрілювати місто. Ми терпіли, скільки могли. Після чергового обстрілу, 1 березня, мені зателефонувала кума Галина і стривожено промовила: „У вас лише півгодини. Збирайтеся!“ Я саме годувала кашкою маленького Тимурчика, якому на той час виповнилося півтора рочки. Від несподіванки на секунду завмерла: куди бігти? Що хапати?

Через півгодини у машині вже сиділи троє дорослих і троє дітей: я з синочками, кума за кермом, її мати та п’ятирічний синочок Марк. Мій чоловік залишився вдома, та й ми самі не знали, куди прямуємо», — розповідає пані Олена.

Загалом у дорозі перебували чотири доби. Це були чотири доби суцільного жаху, нервів і переживань. Через страшенні затори у перший день дісталися тільки Дніпра. Через знайомих знайшли нічліг.

На другий день вирушили у напрямку Кропивницького. Їхали цілий день. Дорогою телефонували друзям, знайомим, просили підшукати місце для ночівлі. Врешті решт, зупинилися в приватному секторі, де власник одного з будинків облаштував підвал під укриття. Тут переховувалися жителі даного району.

Третього дня доїхали до Умані. Жодної адреси не мали. Виручив випадок. На автомийці, куди мами завели малих по справах, їх запитали, чи мають, де заночувати. Запропонували попоїсти.

Зранку вони подякували добрим людям і поїхали далі. Через волонтерів знайшли черговий прихисток — аж в Одеській області: село Концеба хоч і маленьке, але доглянуте.

«Нам все сподобалось: чудова природа, гарні будиночки, привітні господарі. Але головне — тиша та спокій, яких ми так прагнули! А ще мріяли про відпочинок, оскільки дуже змучилися в дорозі. Під час вимушеної подорожі доводилося шукати для дітей їжу та памперси.

Нас поселили у вільній хаті. Наша родина (чоловік приєднався до нас дорогою) зайняла одну кімнату, кума з родиною — інші. Ми сподівалися, що залишимося тут лише на кілька днів, а вийшло — аж на півроку», — зауважує пані Олена.

ТИМЧАСОВІ НЕЗРУЧНОСТІ

Пристосовуватися до нових умов харків’янам було нелегко. Зі слів пані Олени, в її родині навіть бабусі та дідусі — міські жителі. Тобто дитинство в селі вона ніколи не проводила. І раптом — пічка, яку потрібно було розпалювати дровами, вода з криниці, зручності — на дворі.

Але потроху звикли. Згодом облаштували на подвір’ї літній душ та імпровізований дитячий майданчик. Малюки залюбки бавилися в амбарі з кукурудзою. Не дивно, що першим словом, яке чітко вимовив півторарічний Тимурчик, бо досі не вмів говорити, був «трактор».

За покупками їздили до райцентру — Саврані. Тут зустріли чимало машин на харківських номерах. Отже, біда пригнала до Одеської області не одну родину зі сходу країни.

ЯК ОПИНИЛИСЯ У НІЖИНІ?

Господар-фермер заздалегідь попередив гостей з Харкова, що восени йому знадобиться приміщення, де вони проживають. Переселенцям треба було підшукувати інше житло. Дуже хотілося повернутися до рідного Харкова, але це було надто небезпечно. У багатоповерхівку, де жили батьки Олени Москаленко, влетів снаряд. Вороги зруйнували і будівлю університету, де викладає молоде подружжя.

Виявилося, що у чоловіка Романа Олександровича у Ніжині проживають знайомі, які готові прийняти вимушених переселенців з дітками. Кума Галина тимчасово оселилася у Києві.

ЗНАЙОМСТВО З МОЛОДОЮ РОДИНОЮ

Про цю доброзичливу та привітну сім’ю журналіст Nizhyn Post дізналася від працівників Ніжинської бібліотеки-філіалу №2, який відвідує родина Піскунових–Москаленків. Цікава історія цього знайомства.

Подружжя переселенців у пошуках візочка для маленького Тимурчика звернулося до Ніжинської організації Червоного Хреста. Працівники організації скерували харків’ян до біблотеки-філіалу №2, з якою тісно співпрацюють. Саме тоді одна з читачок Катерина Іванівна Шовкун, знаючи, що бібліотекарі на чолі з Ніною Іванівною Івасенко волонтерять, принесла дитячий візочок у гарному стані, який залишили онуки, аби передати тим, хто потребує.

З того часу харківська родина увійшла до категорії постійних читачів бібліотеки. Молоді батьки обирають наукову, історичну літературу. Першачок Артем, як і всі маленькі пізнайки, полюбляє гортати ілюстровані енциклопедії. Росте патріотом, як і батьки.

Через катастрофічну зайнятість молода родина не може собі дозволити тривалі прогулянки Ніжином. Відвідують лише бібліотеку, дитячі майданчики та парк Шевченка. Але, кажуть, ще все попереду. Подружжя щиро вдячне ніжинцям за підтримку, яку вони несподівано тут отримали.

ВСЮДИ ПРИЙМАЛИ, ЯК РІДНИХ

Через війну пані Олена з дітьми не були у рідному Харкові та не бачилися з батьками вже рік (чоловіку вдалося вирватися на кілька днів). Каже, скучили неймовірно. Але ж і зараз ворог не залишає українців у спокої…

У річницю повномасштабного вторгнення ми говорили з пані Оленою про омріяний мир, про те, як згуртувалася нація у боротьбі за свою незалежність, про готовність кожного підставити плече ближньому. Їхня родина відчула це на собі: де б вони не були, їх приймали, як рідних!

«Коли ми вибиралися з Харкова, тероборонівці на блокпостах пригощали наших діток печивом, шоколадними батончиками. Жителі міст і містечок, де ми зупинялися, пропонували нам консервацію, продукти харчування, засоби гігієни. Надавали тимчасовий прихисток. В Одеській області, у Ніжині надавали гуманітарку як внутрішньо переміщеним особам.

Війна навчила нас цінувати кожну мить життя. Ми вдячні всім, хто протягнув нашій родині руку допомоги у такий скрутний час», — наголосила пані Олена. І додала: «Таку націю нікому ніколи не здолати!»

Автор: журналіст сайту Nizhyn Post Post Валентина Савчук
Фото надано О. Москаленко

Схожі записи

На Ніжинщині жінка хотіла «грошову допомогу», натомість втратила 30 000 грн
У Ніжині великодні дарунки отримали діти з інвалідністю
У Ніжині горів житловий будинок: рятувальники виявили загиблу жінку та врятували дитину

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *