Сьогодні у рубриці Обличчя громади Ніжина Наталія Гульванська.
“СЕРЦЕ РВЕТЬСЯ НАВПІЛ”: сім’я ніжинської перукарки Наталії Гульванської живе на дві країни, чоловік воює в ЗСУ
Через повномасштабну війну з України виїхало чимало професійних кадрів: медиків, педагогів, інженерів, перукарів, швачок. Хтось вже повернувся, але деякі наші співвітчизники змушені поки що залишатися за кордоном. Серед них – ніжинська перукарка, “Мати-героїня” Наталія Гульванська.
Кажуть, пані Наталія – дуже талановита майстриня, її “золоті” руки творять дива і роблять з жінок справжніх красунь.
На жаль, журналісту Nizhyn Post поки не доводилося скористатися послугами пані Наталії. А от поспілкуватися – вдалося. Попри відстань, яка нас розділяє – ось вже понад рік Н. Гульванська перебуває у Швеції й дуже сумує за Ніжином та Україною. За кордоном її тримають сімейні обставини.
Чоловік пані Наталії Віталій Вікторович боронить рідну землю від російських загарбників. Діти – розділилися, живуть у двох країнах: в Україні та Швеції.
Наталія Петрівна виявилася доброзичливою і привітною людиною. І залюбки відповіла на наші запитання.
– Пані Наталіє, як давно і з ким Ви виїхали за кордон?
– Ніжин ми покинули 18 березня 2022 року через повномасштабне вторгення. Зі мною виїхали діти: 20-річна Вікторія, 17-річний Давид, 14-річний Ілля та мій батько Петро Петрович Никитенко. Батько напередодні Нового 2022 року переніс інсульт і був прикований до ліжка. 30 березня ми зареєструвалися в міграційній службі Швеції.
І ось майже півтора роки живемо в у місті Херньосанд (Härnösand). Шведи вимовляють його як “Харносанд”.
– Хтось з вашої родини залишився в Україні?
– Взагалі у нас п’ятеро дітей: чотири сина та донька. В Україні залишилися 28-річний Віталій та 19-річний Артур. До речі, сини Артур і Давид народилися в один день – 9 вересня, з різницею у два роки.
Нині Артур служить в армії, Віталій вже має свою родину. Дуже люблю своїх діток. В кожного вірю і кожним пишаюся. У 2021 році мені присвоєно звання “Мати-героїня”.
Чоловік Віталій Вікторович з початку повномасштабного вторгнення перебував в теробороні Ніжина, пізніше вступив до лав ЗСУ. Воював під Бахмутом, зараз – на іншому напрямку. Душа болить за нього не менше, ніж за діток. Так вже хочеться, щоб скінчилася ця клята війна!
– Чому для переїзду обрали саме Швецію?
– Я навіть не планувала. Так сталося. Справа у тому, що вже понад 15 років ми є членами Київської Єврейської Мессіанської громади. Бог і Біблія мають ключове значення для моєї родини. Після виїзда з Ніжина навесні минулого року ми зупинилися спочатку в одного вірянина з нашої дочірньої громади, який проживає в Хмельницькому. Разом з ним прийняли рішення, в якому напрямку рухатися далі.
– Ви – ніжинка? Ким працювали до виїзду?
– Я народилася в Брянській області (РФ). Але моя мама з Ніжина, а батько – з Корюківського району. З 1980 року живу в Ніжині та вважаю його рідним містом.
Я людина творча, креативна, маю навички художника-модельєра, гримера, перукаря. Свого часу закінчила Чернігівське училище, згодом – Республіканський технологічний технікум. Гарно малюю. З 1989 року працювала перукарем.
Останнє місце роботи – перукарня “Черемшина” в районі міської лікарні. Там працює дуже чудовий колектив! Коли перебуваю в Україні, завжди відвідую свої дівчат.
– Чи скучили по Ніжину? Не плануєте повернутися найближчим часом?
– Спілкуюсь в Швеції з українцями – багато хто скучив и хоче повернутися додому. Я б теж вже повернулася, але важко перевезти батька. Потрібен спеціальний транспорт.
Справа у тому, що у Швецію з Варшави нас перевезли волонтери. А назад нам потрібно або добиратися своїм ходом, що не просто, або чекати на закінчення війни.
За цей рік я тричі приїжджала в Україну, щоб підтримати чоловіка та побачитися з дітьми, які залишилися вдома. Це так важко – жити на дві країни! Здається, серце рветься навпіл… Звичайно, дуже хочеться додому.
– Ви обмовилися, що спілкуєтеся з іншими українцями. А звідки вони приїхали?
– Тут перебувають понад 10 сімей з України. Приїхали з Хмельницького, Херсона, Маріуполя, Одеси, Києва. Зазвичай зустрічаємося у місцевій церкві – приходимо поспілкуватися, вивчаємо шведську мову, малюємо.
– Як справляєтеся з мовним бар’єром?
– За допомогою перекладача на телефоні. Самостійно вивчаю шведську. У планах – англійська.
– Місцеві жителі добре до вас ставляться?
– Так, дуже добре. В Швеції особливе ставлення до дітей і людей старшого віку. За моїм батьком тут дуже гарний нагляд.
– Діти, які перебувають поруч з Вами, десь навчаються?
– Так. Давид – учень Ніжинського фахового коледжу культури і мистецтв імені Марії Заньковецької. Наразі перебуває в академвідпустці. Ілля відвідує місцеву школу і дистанційно навчається в Україні. Хочу відзначити, що це дуже важко.
– Чи прихопили із собою в Швецію якийсь український символ?
– Так, вишиванку. Одягаю її на всі українські та шведські свята. Як й інші наші співвітчизники. Місцеві відносяться до цього з повагою і розумінням. А ми дуже пишаємося, що є представниками мужньої України, яка нині веде боротьбу за свою незалежність. Навіть тут, за кордоном, демонструємо неабияку згуртованість, підтримуємо і допомагаємо один одному. Бо ми нація нескорених і незламних!
– Пані Наталіє, щиро дякуємо за розмову. З нетерпінням чекатимемо на зустріч з Вами в Україні. А всім нам – найшвидшої Перемоги. Хай Ваш чоловік повертається додому живим і здоровим!
Автор: журналіст Nizhyn Post Вероніка Грицова
Фото надано Н. Гульванською