Рідні брати Богдан і Максим разом пішли до війська, разом брали участь у боях під Новоселівкою, разом і зараз стоять на захисті Чернігівщини.
Богдан уже служив в армії, та перед «великою війною» працював як цивільний. Зрозумів, що росія напала на всю Україну, коли побачив колони автомобілів, які рухалися на виїзд із Чернігова. Згодом почув і перші вибухи.
- Зранку мені подзвонив друг і сказав, що росія запустила по нам ракети. Пізніше і я почув вибухи. Почали думати, що робити, – згадує менший брат 23-річний Максим.
Не дочекавшись повісток, брати спочатку хотіли потрапити у добровільні формування або ТрО. Але дізналися, що формується батальйон ЗСУ у Чернігові. Туди і поїхали. Речі у хлопців були зібрані, бо розуміли, що війна таки почнеться.
- Потрапили у Новоселівку. Там тримали оборону, головним завданням було не пропустити ворога. Якось уранці було авіабомбардування. Нас трішки контузило, але ми залишилися, бо розуміли, що треба стояти далі. Усе ж таки на кілька днів нас відвезли в госпіталь, але ми знову повернулися до своїх хлопців, – розповідає старший 25-річний Богдан.
Максим згадує, як заходили диверсійно-розвідувальні групи, як били танки, як літак скидав бомби на Новоселівку, де тоді не було військових, але ще залишалися марні люди. Пізніше хлопці побачили розбите і спалене село, людей і тварин, які так і не змогли звідти втекти.
- Стріляли з танків, мінометів, АГС, вони хотіли нас кількістю «потушити», насипали всім, що було, кидали усе підряд. І хоча снаряди часто падали прямо біля окопів, ніхто не тікав, всі сиділи. Після повернення з госпіталю ми вже зайняли інші позиції в Новоселівці, що було вигідніше для нас, – ділиться Макс. – Пам’ятаю, як приїхали на позиції і почали копати бліндаж, окопи… Почався мінометний обстріл, і я «щучкою» зістрибнув в окоп, пошкодив руку, розбив годинник… До цього у воду боявся «щучкою» стрибати, а тоді у землю залетів аж бігом.
Брати не приховують, що всім було страшно, розуміли, що могли загинути, але у той же час побратими були мотивовані, бо за ними знаходилися їхні родини. Вони витримали, встояли та готові стояти далі.
- Якщо знову підуть, то до Чернігова, як минулий раз, вони не дійдуть. Ми їх сюди не пустимо, вони залишаться лежати там, на кордоні, а техніку їхню будемо на парадах показувати, – оптимістично каже Максим.
- Перемога близько, – додає Богдан.
Оперативне командування Північ
