Спілкування з оточуючими під час війни вимагає від нас більшої чутливості й обережності, ніж у мирний час. Особливо це актуально, коли взаємодієш із тими, хто перебував у зоні активних бойових дій.
Не робіть вибір за іншого. Якщо людина пережила насильство, ситуацію, в якій була безпорадною, то можливість обирати з альтернатив повертає відчуття контролю. Якщо вирішили щось змінювати в планах, оточенні тощо — спочатку отримайте згоду. Людина має бути активним учасником свого життя.
Поважайте кордони людини. Вона має право робити те, що вважає за потрібне, мати інші орієнтири та цінності, власне бачення ситуації. Намагання «допомогти» може сприйматись як насильство. Варто запитати, чи потрібна людині допомога, а вже потім діяти.
Не жалійте, а співпереживайте. Жалість позбавляє іншого суб’єктності, сили. Також не варто говорити про те, що ми розуміємо емоції того, хто пережив жахливий досвід. Ми не знаємо, як це було, нас не було поруч.
Створіть умови для переживання людиною позитивних емоцій. Однак не вимагайте від іншого, щоб вона відчувала ту емоцію, яку ви очікуєте. Людина, яка пережила страшні події, має право відчувати лють, сум, горювати й усвідомлювати те, що з нею відбувається.
Не знецінюйте її емоції, порівнюючи з іншими — кожен переживає власні стани, й кожному потрібен свій час, аби пройти цей процес.
Вмійте витримувати емоції іншого. Якщо людині, котра повернулась із зони бойових дій, необхідно висловити переживання, розповісти власну історію — добре буде надати їй таку можливість. Означення словами того, що вона пережила, сприяє загоєнню душевних ран.