Я вже чоловік немолодий. Як і кожна людина, жив, працював, мав одвічні клопоти. Без них у житті не обійтися. Хто їх не має — обізвіться? Тепер згадую прожиті роки. І радію важливій закономірності – через них червоною ниткою проходить образ батька. Вічного сільського трударя, майстра золоті руки, щирої, сердечної, відповідальної людини. Мого помічника в усьому.
З літератури знаю: багато письменників із захопленням відгукувалися про своїх батьків. Особливо пам’ятні мені – Михайло Стельмах, Олександр Довженко. Перечитую вірш про батька мого земляка – Володимира Яринича. І самому хочеться хоча б декілька слів сказати про свого батька — Григорія Степановича Тимка.
Я не письменник. Мені не підвладні епітети, метафори і порівняння. Але бажання написати про тата з кожним роком все сильнішало. І ось нарешті, на його 90-річний ювілей, я взявся за перо.
Мій батько помер у далекому 2008 році. Цей день у мене перед очима і зараз. Він приніс мені біль, смуток, розпач і безнадію. Враз усі навколишні барви набрали темно-сірих відтінків. Життя втратило свій сенс. Я довго відходив від втрати. Мучився. Не знаходив собі місця. У голові не вкладалося, що більше ніколи вже не побачу, не почую найдорожчу мені людину. Тільки той зрозуміє мене, хто відчув подібне горе втрати.
Батько мене розумів, ставився до мене з сердечним трепетом, з ніжними почуттями, він хотів бачити мене щасливим, умілим, стійким до життєвих випробувань. Батькова наука не пройшла непомітною. Всі його настанови вкорінилися в мені, а коріння те — міцне і життєдайне. Воно пройшло випробування часом, допомагає й зараз долати життєві негаразди.
Батько часто з’являється у моїх снах, хоч вже стільки часу пройшло від його смерті. Мабуть, і з небесної блакиті намагається й досі тримати невидимі нитки зв’язку зі мною. Я говорю з ним, розповідаю про свої будні, радощі і тривоги. І ці бесіди допомагають мені жити, не опускати рук, бути оптимістом.
Батько народився в селі Галиця. Там мав родичів і друзів. Ще з дитинства почав працювати. По-іншому й бути не могло. Хочеш жити — закачуй рукава. Ще в юності виявив нахил до теслярства. Тому проблеми — де застосувати свої сили, у нього не виникало. Працював у сільській будівельній бригаді. Потім служив в армії. Повернувся додому і одразу ж взяв курс — на Лосинівку.
Тут працював у міжколгоспбуді. Користувався авторитетом і повагою серед товаришів по роботі. Став бригадиром, одержав п’ятий розряд. Тоді він вважався — найвищим. І своє щастя саме тут знайшов. У родині нас, дітей, було троє. Мати працювала в ланці, потім на фермі. Померла у 2015 році. А брат і сестра зараз далеко від Лосинівки.
До речі, хата, в якій живу, зроблена власноруч батьком. Скільки таких хат він зробив на своєму віку – сказати важко. Одначе, багато.
Батька ніколи не можна було застати вдома. Він увесь був у праці.
У його бригаді працювало 20 чоловік. Я про це й досі пам’ятаю. Чому? Бо батько часто брав мене на свою роботу. Обробляючи деревину, ділився зі мною секретами теслярства, показував, розказував, застерігав. Тобто, готував до трудового життя. Тоді я ще сильніше відчував спорідненість наших душ. І хоча по життю батьківські знання мені не знадобилися, та його теслярську науку пам’ятаю донині.
Іноді робота забирала батька на цілі тижні. Його бригада працювала не тільки в Лосинівці, а й у сусідніх районах — Носівському, Ічнянському. Тоді на мене чекало справжнє випробування. Батько розумів, що сім’я жде його. Тому, коли траплялася нагода, одразу ж навідувався до нас.
За трудову діяльність мій батько нагороджений орденами — Знаком Пошани і “Трудової слави”. Коли він одягав свої нагороди, мене сповнювала велика гордість. Було на кого рівнятися, кого мати за взірець.
Петро Тимко, смт. Лосинівка, Нежатин