У 2014-му її фото облетіло весь світ. Світлина із зображенням жінки, прикутої до вуличного стовпа в Донецьку та загорнутої у прапор, над якою знущаються перехожі, була опублікована у The New York Times. На шиї полоненої висіла табличка із написом «Вона вбиває наших дітей», а на голові стирчали синьо-жовті прапорці.
Та жінка – місцева активістка Ірина Довгань. У полоні бойовиків так званої «днр» вона провела п’ять діб і була звільнена завдяки наполегливості іноземних журналістів. Через чотири роки Ірина розповість про це правозахисникам, які збиратимуть свідчення жінок, постраждалих від насильства на Донбасі, для подання в Гаагу до Міжнародного кримінального суду. А ще наважиться говорити про пережите публічно.
Зараз Ірина Довгань живе на Київщині та очолює громадську організацію «SEMA Україна». Гуртує навколо себе жінок, які – як і вона сама – пережили полон або сексуальне насильство під час російсько-української війни, проте зуміли трансформувати травматичний досвід у боротьбу за свої права та підтримку одна одної.
Липень 2023 року. Ранок суботи. Дощ… Столичний комплекс ВДНГ ще в очікуванні своїх галасливих відвідувачів. Тим часом тут збираються жінки. У вишиванках, посмішках і з квітами – схоже, у них якесь свято.
Проте всі вони завертають у павільйон зі скромною афішою при вході: «Нумо, сестри» – інформаційно-благодійний захід з надання допомоги постраждалим від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом.
Українські жінки, які зазнали насильства з боку російських військових, вперше збираються разом, аби заявити про себе, свій спротив окупантам і свою боротьбу проти винних у скоєнні воєнних злочинів.
«Чому я мала їхати? Щоб потім спитали, де спротив?»
Людмилі Гусейновій 60 років. Три з них вона провела в Донецькому СІЗО.
Війна застала її в 2014-му. Вона тоді жила на Донеччині, у Новоазовську. Наприкінці серпня, коли місто окупували, Людмила дізналася, що росіяни розпустили дітей, які перебували у сиротинці в Приморському, що на лінії фронту, та яких Україна не встигла евакуювати. Малечу повернули батькам, позбавлених батьківських прав.
Дітям з інтернату Людмила возила з підконтрольної території України взуття та одяг. А ще – українські книжки й листівки, зібрані та підписані для малечі в Києві. У 2019-му жінку заарештували. Як потім вона дізналася – донесли знайомі.
17 жовтня минулого року, коли був «жіночий обмін», Людмилу відпустили. Відтоді вона живе в Києві. І за будь-якої нагоди розповідає свою історію. Не для того, щоб її пожаліли. А щоб люди розуміли, як важко цивільним, які залишаються на окупованих територіях.
В одному з інтерв’ю одразу після звільнення Людмила Гусейнова сказала: «Я часто чую докори: якби донецькі сказали «Ні», нічого би не трапилося. Це не так. Я донецька і сказала публічно «Ні». Для мене це було принципово. Чому я мала їхати? Давайте всі поїдемо, і залишаться тільки ті, кого це все влаштовує. А потім спитають: «А де спротив?». Єдине, з чим я тепер погоджуюся: ми не розуміли, що буде так жорстко».
Людмила прагне стати для інших жінок, які пережили насильство у війні, прикладом боротьби за покарання російських злочинців і віри в справедливе майбутнє. Саме тому вона із «SEMA Україна». Налагоджує комунікації організації, залучає до співпраці лідерок думок – відомих українських акторок, – аби ті посилили голоси постраждалих. Активно виступає на правозахисних майданчиках за кордоном.
«Ми на волі, але війна триває. Є жінки, які досі перебувають в полоні, які живуть на окупованих територіях. Ми хочемо, щоб ці жінки, коли опиняться на волі, мали можливість отримати всю необхідну допомогу. Щоб про них було кому потурбуватися. Ми розуміємо проблему зсередини. І ми готові допомагати державі цю проблему вирішувати», – запевнила Людмила гостей заходу.
А ще жінка чекає на звільнення свого Новоазовська, бо там її Україна та її дім. З синьо-жовтим прапором на ґанку.
Фонд допомоги переселенцям – у пам’ять про маму, яку вбили росіяни
Оксана Мироненко – лікарка. Вони з чоловіком родом з Луганщини. У 2014-му Мироненки покинули дім і розпочали нове життя у Бучі на Київщині. Тут війна наздогнала їх вдруге. І це було більшою трагедією для родини.
За два дні до повномасштабного вторгнення у Бучу переїхали батьки Оксани. До того вони жили у містечку Щастя Луганської області, де в лютому 2022-го почастішали обстріли. Мама з татом саме відзначали річницю весілля: пара прожила разом 42 роки.
Оксана з чоловіком з перших днів великої війни виїхали в Київ до друзів. Батьки думали пересидіти в Бучі, але коли росіяни почали масово обстрілювати місто, наважилися виїхати і вони. Та не судилося. Окупанти обстріляли автівку подружжя з гранатомета. Мама Оксани загинула на місці. Жінка була поранена в голову і грудну клітку. Тато вижив, але потребував медичної допомоги.
Операцію батькові Оксана зробила сама – у приватній клініці, в якій працювала. «У мене не було часу когось просити чи шукати. Я знала, на що йшла, я ризикувала, робила операцію не зовсім за правилами, в умовах воєнного часу», – розповідає лікарка в одній з бесід.
Невдовзі уся родина поїхала з Києва подалі від війни. На Прикарпатті Оксана, її сестра та чоловік долучилися до волонтерського руху. Стали опікуватися пораненими військовими та переселенцями. А за кілька місяців у пам’ять про маму – Наталію Соколовську – Оксана з сестрою Юлею створили благодійний фонд «Наш сокіл». Жінки допомагають людям виїхати з окупованих територій. Зокрема, опікуються переселенцями з інвалідністю чи з важкими хворобами, які маломобільні та вже похилого віку.
«Для мене честь допомагати. Я маю досвід життя в окупації. Я двічі переселенка і знаю, як до переселенців відносяться – адже добре, коли війна і всі твої проблеми далеко. У мене є досвід підтримки людей, визволених з полону. І я лікарка. В «SEMA Україна» я для того, аби допомагати жінкам, які постраждали від насильства, потребують медичної та психологічної допомоги і готові її приймати», – звертається Оксана до сестер, присутніх на заході.
«Наша спільнота збільшується. І це той випадок, коли – на жаль»
Українська SEMA існує з 2019 року як частина глобальної світової мережі SEMA NETWORK, заснованої міжнародним Фондом доктора Деніса Муквеге.
У перекладі з мови суахілі SEMA означає «не мовчи». До повномасштабного вторгнення організація об’єднувала 15 жінок, які отримували тут переважно психологічну допомогу. «Зараз нас 40. І це той випадок, коли, на жаль, наша спільнота збільшується», – говорить голова організації Ірина Довгань.
Вона сама – з Ясинуватої, що на Донеччині. Її родина підтримувала Майдан, а коли на сході почалася війна, Ірина возила допомогу українським військовим. Власне, через це жінка опинилася в полоні. Бойовики закидали, нібито Ірина – «фашистка», яка була коригувальницею в ЗСУ й чіпляла радіомаяки до будинків місцевих мешканців.
Жінці довго болів полон. І так само довго Ірині хотілося, щоб до неї ставилися не просто як до героїні промовистої фотографії, а як до живої людини. Щоб держава була відповідальною за громадян, які постраждали, намагаючись зробити щось корисне для України. Ірина почала розповідати про себе. Потім до неї долучилися інші жінки.
«Ні в Україні, ні за кордоном суспільство не розуміло, що робити з нами, цими п’ятнадцятьма жінками, які були готові відверто розповідати про пережите. Нас було мало. Але ми не мовчали. І вже коли сталося повномасштабне вторгнення, нас почули. Зараз держава стоїть поруч з нами, надаючи постраждалим термінову грошову допомогу. Хотілося б, аби поруч стояв світ», – говорить Ірина.
«Нас не треба жаліти. Просто треба бути поруч»
«SEMA Україна» відшукує та об’єднує жінок з усієї України, потерпілих у полоні бойовиків унаслідок російської агресії, аби задокументувати злочини та донести ці історії до світової спільноти. Тут вони отримують психологічну підтримку, їм допомагають встановлювати контакти з іншими профільними організаціями, які займаються вирішенням медичних та юридичних проблем постраждалих.
Та головне – участь жінок у мережі є для кожної з них поштовхом повернутися до нормального життя. «Нумо, сестри!», – підбадьорюють жінки одна одну та ще більше гуртуються. Членкині «SEMA Україна» ініціювали благодійний ярмарок для збору адресної допомоги постраждалим. Під час заходу жінки продавали речі ручної роботи, які створили самі або майстрині, які відгукнулися і надіслали свої роботи.
За даними Офісу Генпрокурора, станом на 11 серпня 2023 року, з початку повномасштабної військової агресії РФ прокурори зафіксували 225 випадків сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК). Це лише офіційна цифра – насправді ця кількість у десятки разів більша. Постраждалі не готові говорити про пережите. Вони важко переживають травму. І часто бояться суспільної стигми.
«У нас є ворог. І якщо на окупованій території жінку зґвалтували, ми маємо розуміти, що вона постраждала від ворога. Вона ні в чому не винна. Зараз люди все більше це усвідомлюють і ставляться до потерпілих жінок з розумінням», – говорить Ірина Довгань.
Завдання «SEMA Україна» – навчити жінок довіряти: рідним, оточуючим, державі. І зробити цю довіру взаємною. Постраждалі не потребують від суспільства співчуття. Навпаки, вони хочуть, аби суспільство не сприймало їх жертвами.
«Ми нічим не відрізняємося від інших жінок – ми такі самі люди. Нас не треба жаліти. Просто треба бути поруч», – підсумовує Ірина Довгань.
Ірина Шаталова, фото з відкритих джерел