Ольга Андріївна Кисіль із села Атюші не тільки зустрічала своїх переселенців з борщем, а й спекла торт на іменини та приготувала кролика в дорогу. Ось такі наші українці – щирі і гостинні. Мрія Ольги Андріївни, як і кожного українця, аби скоріше закінчилася війна. Хочеться миру для своїх дітей і онуків, для всієї України.
Борщ для переселенців
Коли тривали запеклі бої за Чернігів, місто жило в оточенні – без води, світла, газу і тепла понад місяць. Не всі виїхали у перші дні, багато містян залишалося у Чернігові. Але згодом усе більше чернігівців стали тікати з блокадного міста єдиною дорогою, яку назвали дорогою життя, у громади, де не було боїв. Серед них і родина Коробець – Наталія, Віктор та двоє їхніх хлопчиків – одинадцятирічний Михайлик та шістнадцятирічний Саша. Їхали на Коропщину, бо сюди виїхали знайомі до своїх знайомих. Стали і їх кликати: «Приїздіть. Десь і вам підшукаємо житло». Отож тікали від війни у невідомість. Їх із радістю прихистила Ольга Андріївна Кисіль із Атюші, яка працює продавчинею у сільському магазині.
– Увечері зателефонував до мене наш староста, попросив вийти, поговорити. Каже, люди хороші з Чернігова хочуть приїхати, чи не надамо житло. А я кажу: «Та яка різниця – хороші чи погані. Війна. Горе яке». Хоч і далеко ми від боїв були, але відчула на собі. Син мій із невісткою і двома дітьми у Гостомелі проживають. Також тікали від війни. А у нас хата материна у селі, з газом. Мені що, хіба шкода було? Я тільки зраділа, що хоч комусь допомогти зможу. Не дай Бог у такій ситуації опинитися, як вони.
А наступного дня гості вже завітали до обійстя Киселів. Господар Михайло Степанович, як почалося широкомасштабне вторгнення, на заробітках був під Києвом, добрався додому тільки через три тижні. Уже був на той час вдома. Зустріли біженців гостинно, як своїх дітей. У Киселів будинок великий, отож першого дня розмістили їх у себе.
– Якби ви бачили, які вони, бідненькі, вийшли з машини. Одяг у пилюці, змучені. Три тижні в укритті просиділи. Кажу, завтра підемо до хати, а сьогодні давайте обідати. Я борщу наварила, нагодувала. Усі помилися у ванні, бо ж без води жили, перевдяглися, відпочили. Кімнат у нас багато – усім місця вистачило. А наступного дня пішли до материної хати. Чоловіки воду у систему залили, натопили, а ми все прибрали, бо хата самотиною рік простояла. Там усе необхідне для життя є. Дала картоплі, тушонки, консервації. А потім атюшани, як дізналися, що у нас переселенці, то стали нести і нести їм всякої їжі. Багато всього, що у селі нічого не коштує, бо у городі виросло. У мене корови нема, то молочного не могла дати, але сусіди принесли їм молока і сиру. Знайшли прального порошку, бо купити його вже не було де, щоб випрати весь одяг, який просочився пилюкою.
І торт для іменинниці
За словами Ольги Андріївни, її переселенці три тижні провели у підвалі. Дітей з укриття і не випускали. Тільки мама піднімалася у квартиру, аби нагріти чаю. А коли не стало ні води, ні світла, а ворог усе бомбив місто, вирішили виїздити. Коли вже були в Атюші, меншенький Михайлик уночі був неспокійний, крізь сон, плачучи, говорив: «Мамо, не виходь, уб’ють». Що пережили діти в окупованому Чернігові, який героїчно вистояв рашистську навалу, важко і уявити. Вони не повинні були знати, що таке війна. Але довелося пізнати бомбардування, життя у холодному бомбосховищі, страх і жах.
Через п’ять днів після приїзду в Атюшу у Наташі був день народження – 45 років. Як було не відзначити. Ольга Андріївна спекла великий торт із волоськими горіхами, приготувалися і відсвяткували ювілейну дату. Приїздили і рідні переселенців, які на той час перебували у Коропі, також біженці. Були серед запрошених і Киселі.
А коли прийшла радісна новина, що ворожі війська втікли з Чернігівщини, то родина повернулася до міста. У їхній квартирі шибок не було, то спершу чоловік їздив вікна позабивати, а тоді перевіз і родину. Ольга Андріївна не відпустила їх з порожніми руками, бо стали за цей короткий проміжок часу, як рідні. У дорогу зарізала кролика, дала картоплі, поклала до сумки сільських гостинців.
– А як же інакше. Вони ж приїдуть, а в них там нічого немає, – каже Ольга Андріївна.
А вони їй подарували вазу із дерева, зроблену старшим сином Сашею. Коли Віктор їздив до Чернігова, взяв її з дому, аби віддячити Ользі Андріївні за гостинність.
Зараз, хоч відтоді пройшло чимало часу, жінка підтримує зв’язок зі своїми переселенцями. Каже, дуже порядні
люди. Запрошують і в гості. Збирається поїхати. Але чоловік зараз на роботі під Києвом. Ось коли повернеться, щоб було на кого залишити господарство, планує до Чернігова.
– Заріжу качку, візьму домашньої ковбаски, ще чогось придумаю на гостинець, цукерок дітям куплю, та і поїду хоч на один день. Бо просять, – каже.
А свої тікали з Гостомеля
У родини Киселів – двоє дітей та четверо внуків. Менший син із сім’єю вже давно проживає у Польщі. А старший працював на філіалі заводу Антонова у Гостомелі, на тому, де «Мрія» стояла, поки її не знищили. Уже 24 лютого у них гриміло і палало, у Гостомель спустився десант. Ольга Андріївна дуже переживала за своїх дітей, внуків. Каже, що діти вікна матрацами закривали, аби якось вберегтися. Виїхати з Гостомелю вдалося наступного дня. Поки тривали бойові дії, проживали у сватів на Волині. А коли визволили Київщину, повернулися. Волиняни завантажили синів автомобіль гуманітарною допомогою, тож віз її жителям свого будинку. А їхня чотирьохповерхова новобудова після рашистів залишилася без даху. У всіх квартирах повиламувані двері. Там жили російські військові.
-У синовій квартирі нічого не взяли з техніки, на місці телевізор і унітаз. Окрім чоловічого одягу, навіть спідній одяг забрали. Напевне, перевдягалися. Усе у квартирі було перевернуто догори дригом, – розповідає Ольга Андріївна. – Будинок уже відремонтований. Спершу зібрали з жителів будинку гроші, та і самі відремонтували дах. А потім держава компенсувала людям витрати. Згодом за державний кошт все ще і переробили.
Найбільша мрія Ольги Андріївни, як і кожного українця, аби скоріше закінчилася війна. І хоча у нас спокійно, а про війну чуємо тільки з новин у телевізорі, та нагадують постійні відключення світла, але на душі неспокійно. Хочеться миру для своїх дітей і внуків, для всієї України.
Джерело: газета “Нові горизонти” від 19.01.2023,
Людмила КОВАЛЬЧУК, фото авторки