Ніжинець Максим Удовенко – молодий, цілеспрямований та успішний підприємець,директор компанії “КарверсТрейд”, а ще – щирий патріот. Коли до нашого міста підступали вороги, Максим залишив всі свої справи, бізнес, і став у ряди добровольців ТРО. Допомогав, волонтерив, працював для ЗСУ. А восени 2022 року взяв до рук зброю і пішов добровольцем туди, де найгарячіше…
У бою за Бахмут Максим отримав тяжке поранення і втратив праве око.
Коли Максим перебував на протезуванні за кордоном, то, знаєте, про що не припиняв думати? Як найшвидше стати на ноги та долучитися до своїх побратимів знищувати ворога з нашої землі!
Про це, і не тільки – в нашій розмові…
Слова про патріотизм набули нового сенсу
-Бажання взяти зброю до рук і захищати Батьківщину не в тилу, оселилося в мені з початку повномасштабного вторгнення. Але, так як до того часу я не мав ніякого відношення до військової справи, то не поспішав цього робити. В Україні на сьогодні є багато різних підрозділів, тому я вирішував, в яких військах маю бажання служити.
Ще весною 2022 року, коли війська росії відійшли з Чернігівської області, я пішов на навчання до одного з спецпідрозділів ЗСУ, пройшов місячний збір тренувань. Обставини склалися так, що там для себе я вирішив, що саме з цим підрозділом у мене не було бажання підписувати контракт. Саме тому я не захищав нашу Батьківщину з весни 2022 року, а взяв до рук зброю тільки восени 2022 року.
Що мене підштовхнуло до цього?.. Мій внутрішній емоційний стан та щире прагнення захистити рідну землю. Ці слова набули для мене нового сенсу. Після повномасштабного вторгнення почуття патріотизму окріпло і зміцніло. Я поглянув на Україну ніби з іншого боку: яка ж вона рідна, чудова, перспективна країна! Яке ясне над нею небо, які щирі дитячі посмішки! Заради майбутнього, ми повинні неодмінно відстояти її! А потім, після нашої перемоги, з неприхованою гордістю розповідати, що ми всі, українці, зробили свій внесок у перемогу, хтось волонтерством, а хтось – взявши до рук зброю…
Коли я став захисником, моє життя круто змінилось: стільки років я – підприємець, який щодня багато часу проводив зі своїм колективом на своїй роботі. Тоді ж часу на це не стало. Я вдячний своєму колективу, що вони підтримали мій вибір, і поки я допомагав нашій країні, мій колектив успішно вправлявся з робочими питаннями, за що я їм щиро вдячний.
А ще, знаєте, коли я пішов до лав наших воїнів, то відчув спокій в душі. Я пішов на війну, зробив те, що повинен був, мене ніхто не змушував і не вмовляв, я дійсно сам цього бажав. Товариш запропонував піти служити там, де він, і я погодився. Це з ним ми пліч-о-пліч з початку вторгнення підтримували Ніжин, патрулювали…
Коли поруч плече побратима, страху не відчуваєш
Ми з побратимами потрапили туди, де гаряче, на передову, де був стовідсотковий контакт з ворогом. Скажу відверто: перед цією бойовою задачею ми розуміли: 99% того, що у нас буде бій з окупантами. Тому на це завдання ми йшли з ясним усвідомленням ситуації.
Чи опановував нами страх?… Якщо чесно, то коли потрапляєш у військовий контингент, коли вже їдеш туди, де ой як гаряче, поряд з побратимами, які мужньо тримаються пліч-о-пліч, страх відступає. Він десь зникає, і стає вже геть не до нього.
А ще в такі моменти нами керує любов до рідного краю і любов до життя: коли потрапляєш на передову, де точаться криваві бої і ти вступаєш у них, то в деякій мірі спрацьовує інстинкт самозбереження. Приходить розуміння, що або ти, або тебе. Дорогоцінні хвилини не можна розпорошувати на страхи та хвилювання! Потрібно взяти себе в руки, правильно оцінити ситуацію, визначити локацію, з якої сторони йде наступ, щоб вибрати собі вірну позицію, з якої будеш потім захищатись, і ставати працювати – все. Насправді, я не відчував ніяких хвилювань. Це не героїзм, зовсім ні. Вважаю, це нормальні відчуття в такій ситуації.
Бог не дає таких випробувань, з якими ми не можемо впоратися
Війна мене змінила. Як і кожного українця, більшість з нас змінилися після ранку 24 лютого 2022 року. Що саме вона в мені змінила?
По-перше, прокинулася дещо приспана любов до життя. Нині я чітко розумію, що життя – безцінне і, дійсно, потрібно жити кожен день, як останній, цінувати його, навіть якщо він здається не дуже вдалим. Але ти живеш! Значить, зможеш все змінити, вирішити, досягнути… Пам’ятаймо, що Бог не дає нам таких випробувань, з якими ми не можемо впоратися. Тому приймаймо з вдячністю і надією кожну хвилину!
А, по-друге, в мене стала ще сильнішою любов до своєї родини, близьких людей. Все просто: потрібно цінувати і любити їх усіх, поки вони є, і поки в них є ти.
Війна в деякій мірі додала мені мужності. Я б сказав, вона змусила кожного українця стати надмужнім, часто навіть думати не про себе, а як допомогти врятувати когось…
Після операції я сфотографувався на селфі й відправив друзям
Після травмування мене підтримала просто неймовірна кількість людей. До сліз – я щиро вдячний кожному! Отримав багато дзвінків і з Ніжина, й з інших міст, з-за кордону, навіть телефонували люди, яких я взагалі не знав.
Усі пропонували свою допомогу, запитували, як моє самопочуття, як так вийшло, що кажуть лікарі, як буде далі, й інколи, здавалося, переживали більше, ніж я, чи вдасться зберегти праве око, чи залишусь я зрячим. Але, на жаль, око мені видалили ще в Дніпрі, десь приблизно через 5 годин після поранення, шансів на його порятунок не було від слова “зовсім”, воно було повністю розтрощене.
Після травмування зі мною не було зв’язку майже добу. Цей час я провів без свідомості. Під анестезією мені зробили перше оперування з видалення ока і косметичні підшивання обличчя, адже були розсічення на щелепі й під оком. Від операції я відходив біля 10 годин.
Що я перше зробив після операції? Прийшов у себе, сфотографувався на селфі й відправив друзям. Цим повідомив, що я – 300-сотий, але живий! Зв’язався з батьком і дядьком, чесно розказав про поранення в око та голову. Так, неприємно, але я був позитивно налаштований на цю ситуацію, і здавалося, що скоріше я всіх підбадьорюю, а не мене. В мене залишилося неушкодженим ще одне око, на яке я прекрасно бачу. Так, мені випало на долю пережити це тяжке поранення, але ж Бог зберіг мені життя, значить, я не маю права жалітися!
Війна ще не скінчилася. Ми ще воюємо.
Я дуже чекаю цього момента, коли я повноцінно відновлюся, стану на ноги. У планах – продовжити службу. Дуже сподіваюсь, що мені це вдасться за станом здоров’я і що мене не “спишуть” з військової служби. Хочу бути корисним нашій армії, навіть якщо не вдасться знову йти зі зброєю “на нуль”.
А ще – не можу не сказати про те, що болить: на жаль, українці з наших регіонів потроху почали забувати, що триває війна, вже менше підтримують захисників, менше донатять, а це вкрай необхідно. Так, прекрасно, що є міста, в яких немає окупації, але не можна забувати, що війна ще не скінчилася. Ми ще воюємо.
Рашисти кинули до нас ручну гранату
Того дня поранення від ручної гранати отримав не лише я, а й мої побратими. На жаль, ненависному ворогу все ж вдалося підійти до наших позицій дуже близько, ми були один від одного приблизно в 10 метрах.
Рашисти кинули гранату в наш двір, вона вибухнула, мене поранило, і я майже моментально втратив свідомість десь хвилин на 15… Де впав, там і пролежав. Потім прийшов у себе, відкинув паніку, оцінив ситуацію і пішов в укриття, де вже надавали медичну допомогу пораненому бійцю.
Пам’ятаю все… Завдячуючи оперативним діям побратимів мене евакуювали. На той час я був без свідомості. Нас, трьохсотих, не кинув командир, він підключився до евакуації, швидко домовився про транспорт, приїхав у гарячу точку, щоб нас забрати і вивести з поля боя… Останній продовжувався, а ми були вже поранені. Мене на руках евакуювали побратими, незважаючи на те, що в цей час продовжувався обстріл… Ці хлопці – справжні герої, вони тягнули мене до останнього… А я періодично прокидався, бачив що мене тягнуть, і мені ставало погано. Я просив, щоб мене поклали, хлопці клали, і я знову встачав смідомість. Побратими підіймали мене і знову тягнули… І так 200 метрів до автомобіля, де на нас чекала евакуація.
Тому щиро дякую своїм побратимам, командирам, товаришам, за те, що ми несли службу в одному підрозділі, що вони вірно зреагували допомогли нас евакуювати, командиру, що допоміг з евакуюванням; подяка керівництву військового підрозділу, де я служу! Ці хлопці в процесі мого лікування постійно на зв’язку, приїжджали до мене та пропонували допомогу.
Зізнаюся: я відчуваю гордість і жодного разу не пошкодував, що пішов служити, незважаючи на те, що втратив око. Мої побратими та командири, військове керівництво допомогли не падати духом, я, як ніколи гостро відчув, що в мене є близькі люди, які готові прийти на допомогу. Тому навпаки, я радий, що в процесі служби отримав нових друзів, які не тільки перевірені часом, а й загартовані життєвими ситуаціями.
Хочу від щирого серця подякувати ніжинцям, друзям, знайомим, просто всім людям… Я отримував дуже багато приємних слів та повідомлень, тому дякую кожному, хто підтримав мене в такий неприємний момент мого життя.
Друзі організували збір коштів, щоб у мене була можливість виїхати за кордон на протезування ока. Зараз я його вже ношу. Скажу так: протез настільки якісний і сучасний, що, хто не знає, той нізащо не здогадається.
Попереду – тривалий процес одужання
Щодо поранення… У мене мінно-вибухове осколкове поранення правого ока, розтрощення правого ока, перелом верхньої щелепи, перелом орбіти ока, околкове черепно-мозкове поранення.
В моїй голові й зараз знаходиться осколок між мозком і черепом.
Ще – поранення щелепи – в моїй щелепі застрягло 13 осколків.
У лікарні в Україні я провів півтора місяця, це був тільки перший етап мого лікування, мені безкоштовно прооперували око і вирішували всі питання по ньому. Око видалили, бо воно було розтрощене. Далі, на лікування до Феофанії я, на жаль, потрапив ще й з двобічною пневмонією, тому перший тиждень лікували її і не могли покласти мене на операційний стіл, а вже за тиждень я був готовий до операції, і мені вшили імплант: таке яблучко замість ока, на яке потім встановлять коронку.
Далі на мене чекало протезування за кордоном, в Латвії, в місті Сігулда, у дуже відомого лікаря Вальтера Валдіса.
Мені виготовили три протези. Чому три? Бо, по-перше, їх потрібно періодично змінювати, а, по-друге, вони скляні й їх можна легко розбити, тому зазвичай беруть із запасом.
Ці протези я купував за кошти, які мені зібрали люди. Так, як їх було достатньо, то я й придбав одразу три, і безмежно вдячний усім, хто долучився до збору.
На сьогоднішній день я ношу протез вже більше місяця, і мене все влаштовує. Протез майже на 100 відсотків схожий з моїм здоровим оком, і попереду залишилося тільки вирішити косметичну проблему з нижньою повікою, яку пошкоджено осколком: потрібно відновити моторику повік, щоб я міг повноцінно кліпати.
Після цього займуся щелепою. Хірург передивиться моє КТ і будемо приймати рішення, чи оперувати підборіддя, щоб видалити осколок із щелепи.
Щодо осколка в голові…. Це дуже важка операція і невідомо, чи будемо робити ризикувати і робити таке складне хірургічне втручання. Поли консультуємось з лікарями різного рівня, українськими і іноземними, ведемо переговори.
Дякуємо Максимові за те, що він ось такий, справжній! Впевнені, у нього все буде добре! Бо в таких світлих людей інакше бути не може.
Спілкувалася Валентина Пильник
Нежатин
…………………………………………………………………..