Ніжинський суддя Володимир Олійник показово покарав призовника реальним строком позбавлення волі, проігнорувавши думку прокурора.
Мова про реальний строк, а не умовний. Такий вирок на початку жовтня Ніжинський міськрайонний суд виніс атовцю, переселенцю з Маріуполя — 32-річному Данилові Дорошенку. У травні минулого року він разом із сім’єю перебрався в Галицю Лоcинівської громади, що на Ніжинщині. Щоб прогодувати сім’ю, вирішив влаштуватися двірником при старостаті. Збираючи для цього необхідні документи, поїхав у військкомат забрати відновлений військовий квиток (старий був втрачений у Маріуполі), а йому там спробували вручити бойову повістку. «Брати її я відмовився, бо у зв’язку з травмою мене обіцяли залишити при військкоматі. Та замість цього вирішили направити на передову, — пояснює Данило. — У мене в ключиці пластина. Її встановили після поранення, якого я зазнав під час виїзду з Маріуполя. І досі непокоять болі. Так би я вже давно був із побратимами на передовій».
— У наше село Данило з дружиною Лесею і 10-річною дочкою Дашею приїхали, бо було де оселитися. Леся звідси родом, тут у неї зостався будинок покійної матері, — розказує староста Галицького старостинського округу Галина Микитченко.
— Родині, звісно ж, непросто: приїхали в запущену хату, голі-босі, грошей обмаль, дитину треба було зібрати в школу. Та вони помалу привели дім у порядок, завели курей, посадили город. Данило роботящий, хазяйновитий. Цієї весни сам попросився до нас на роботу двірником. Щоб було на що утримувати сім’ю. Коли прийшов, я зразу сказала, що в нас усе офіційно — через військкомат. Він відповів: «Так. я розумію. У мене все в порядку». А як так сталося, що йому дали три роки тюрми, навіть не знаю. Він весь час був на виду, ніде не ховався. Повністю проукраїнський. Коли ховали двох полеглих бійців із нашого села, Данило допомагав із похоронами. Та й сам він свого часу воював.
Із 2015 до 2019 року Дорошенко служив за контрактом у маріупольському радіотехнічному батальйоні 164-ї бригади ППО. І не раз брав участь в АТО, як звичайний стрілець. На фронті зазнав двох поранень (у 2016-му мав черепно-мозкову травму, у 2018-му внаслідок обстрілу втратив селезінку).
— Бачила Данила після суду, він у пригніченому стані. Леся теж переживає. — продовжує Галина Миколаївна, — бо якщо чоловіка посадять, то вони з дитиною залишаться самі, без підтримки. Рідних у селі в них немає.
Подружжя Дорошенків погодилося прокоментувати ситуацію, що склалася.
— Ми вже підписали договір з адвокатом, подаватимемо апеляцію. Тільки ще не знаємо, чим будемо з ним розраховуватися, бо грошей у нас обмаль. Позичаємо в кого тільки можна і все одно не певні, чи вистачить, — зітхає Леся.
— Якби знайшлась людина, яка може нам допомогти, ми були б безмежно вдячні. Не хочу, щоб чоловіка посадили. Хіба він щось украв чи когось убив? Одне діло, якби він просто не хотів би іти на війну, але ж Даня не може, бо не дозволяє здоров’я.
— Давайте я розповім про все по і порядку, — пропонує Данило. — 28 березня 2022-го ми насилу вирвалися з Маріуполя. Коли виїжджали, був обстріл і нашу автівку відкинуло вибуховою хвилею. Я зазнав перелому ключиці удвох місцях. Дружина з дочкою, на щастя, не постраждали. Спершу ми приїхали до знайомих на Хмельниччину. Там мене прооперували, поставили титанову пластину (їі й досі не зняли, бо в нас немає грошей на операцію, та й при фізичних навантаженнях іще дошкуляють болі). У Галицю ми перебралися 15 травня минулого року. І невдовзі я сам, нікого не чекаючи, поїхав у ніжинський військомат. Там пояснив, що згоріли моє посвідчення учасника бойових дій і мій військовий квиток. Попросив відновити документи, щоб мене могли поставній на облік. Розповів також, що ще в Маріуполі хотів долучитися до оборонців, але в ТрО і Нацгвардїі вже, роздали зброю добровольцям і мені їі не вистачило. Звісно ж згадав і про поранення, якого зазнав при виїзді з міста.
Наголосив, що через травму ключиці не можу нести службу на передку. Тоді мені запропонували посаду в роті охорони при ТЦК та СП. І направили на військово-лікарську комісію. Я пройшов її, мене визнали придатним. Оскаржувати рішення я не став, бо розраховував, що служитиму при військкоматі. Але сталося не так, як гадалося.
У вересні староста вперше принесла мені повістку. Я від неї відмовився, бо мої військово-облікові документи ще навіть не були відновлені. У грудні староста телефоном повідомила, що мені знову прийшла повістка. Я пішов у старостат, сфотографував її, але не брав. Бо вже розумів, що мене «кинули» і служба при військкоматі мені не світить. А на передовій я просто не витягну.
Коли навесні цього року мені знадобився військовий квиток, щоб влаштуватися на роботу, я поїхав у військкомат. Було це 31 березня. Втім замість квитка мені хотіли вручити бойову повістку. Причому з грубим порушенням закону. Бо вписали мої пані в порожній бланк з уже поставленою печаткою і підписом. Про обіцянку залишити мене при військкоматі ніхто й слухати не хотів. Як і про мою травму. Тож я наполіг і в присутності трьох працівників військкомату був складений акт відмови. Потім поліція порушила кримінальне провадження.
Мене компетентні люди запевнили, що, скоріше за все, буде умовне покарання, тож адвоката я не наймав. Та й грошей на нього не було.
Данила судили за ст. 336 ККУ (ухилення від призову на військову службу під час мобілізації). Санкція передбачає від 3 до 5 років позбавлення волі. На практиці майже завжди дають умовні строки. Але не в цьому випадку.
На судовому засіданні Данило визнав свою вину, каявся і просив його суворо не карати. Прокурор висловився за умовне покарання. У зачитаній доповіді, яку підготував Центр пробації, теж зазначалося про можливість виправлення без ізоляції від суспільства.
Втім суддя Олійник Володимир Петрович вирішив інакше. У вироку сказано: “Обвинувачений зазначив про своє щире каяття, яке оцінюється судом як таке, що носить формальний характер, оскільки щире каяття означає, що особа визнає свою вину, дає правдиві показання, жалкує про вчинене, бажає виправити ситуацію, демонструє готовність понести заслужене покарання. При цьому з моменту вчинення інкримінованого злочину до розгляду провадження судом, тобто протягом тривалого часу, Данило Дорошенко не зробив жодної спроби з’явитися до TЦК для проходження військової служби. Також обвинуваченим не були подані докази щодо свого хворобливого стану чи оспорювання висновку військово-лікарської комісії.
За цих обставин суд дійшов висновку про необхідність призначення йому покарання у вигляді позбавлення волі в межах мінімальної санкції статті. Підстав для застосування положень ст. 69 і ст. 75 ККУ (вони стосуються іспитового строку, а також призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом. — Авт.) не встановлено, оскільки це покарання є справедливим та виваженим заходом примусу, що забезпечить виправлення обвинуваченого і буде ефективним в аспекті превенції вчинення ним чи іншими особами аналогічних злочинів».
І Данилові присудили 3 роки колонії. Та вирок іще не набрав законної сили. Попереду — апеляція.
— Адвокат вивчив мою справу і сказав, що в ній багато порушень як з боку суду, так і з боку військкомату, — говорить Данило. — Є шанс, що вирок скасують або принаймні замінять покарання на умовне. Будемо сподіватися.
Юрій Нікітін
На першому фото: суддя Володимир Олійник