Перед двором 69-річний Віталій СУПРУН у Дрімайлівці Куликівської громади поставив яскраве опудало. Низ у квітах. Рожева хустка. Рожево-чорна кофта, яку видно здалеку.
— Лякачка від коршаків. У нас у селі його ще кобцем звуть. Курчата вже виросли, «підлітки». Наступного року нестися будуть. А пугало так і стоїть перед двором з літа, — пояснює Віталій Михайлович. — Точніше, їх двоє було. Одне онук Іван робив. Друге — я. Іван своє вже зняв. А моє красується.
Щоб коршак не хапав наших курчат. Паслися на вулиці, під двором. Приїхав якось з города. А він уже двох курочок забив. Розідрав, але не з’їв. Я помішав. Не буде ж коршак казати: «Драстє, хазяїне, я вашу курочку забив, можна доїсти?» — жартує. — Поскуб, собакам відварив. Але шкода.
Основа опудала збита з палок. Як хрест на кладовищі, — хмикає дід. — Далі вже вмикаємо фантазію. Прикрашаємо на свій смак. Голова з ганчірок. Напхав мотлоху в сітку з-під картоплі. Спідницю з пледа зробив. За пів години готове. Вийшло на монашку схоже? Чи на кого? — сміється. — Обличчя вже не розмальовував. Але треба, щоб яскраве було, — краще відлякує.
— Хто одяг підбирав? — обговорюємо рожеві кольори.
— Я один у полі воїн. Як на пенсію пішов, у село переїхав. Працював водієм в автоколоні. На маленькій машині, «КрАЗі», — жартує. — Тепер тут хазяйную. Куртку взяв жінчину. Марія Олексіївна вже не носила. Валялася без діла. У ту хвилину першою під руку попалася.
А в кого з одягом зараз проблеми? Можу вдягти пів роти. Колись у село приїздили машини, одяг брали. Не встиг віднести. Відвожу в пакетах до магазину. То взуття, то одяг. Кому треба — розбирають. І свій, який не ношу. І дитячий. Онук та онучки повиростали, а речі лишилися.
Джерело: “Вісник Ч”, авторки Юлія СЕМЕНЕЦЬ, Олена ГОБАНОВА. Фото Юлії СЕМЕНЕЦЬ