Понад п’ять місяців ніжинка Наталія Луценко жила між надією та болючою тишею. Коли вона дізналася, що її син Станіслав зник безвісти під час бойового завдання біля Куп’янська, це стало ударом, який обпік холодом. Серце вперто не приймало того, чого не бачили очі: доки мати чекає — її дитина жива, ніби поруч, ніби ось-ось переступить поріг рідного дому.
Щоранку й щовечора вона повторювала собі одне: «Стас повернеться». Віра й надія тримали її, але диво, за яке вона молилася щодня, так і не сталося.
Станіслав народився 9 червня 2005 року, навчався в Ніжинській гімназії №5. Він ріс у великій патріотичній українській родині, був прикладом для молодших братів і з дитинства мав сильне бажання захищати свою країну та близьких.
«Стас був моєю опорою, моїм світлом. Так, у мене є чоловік і двоє дітей, але без старшого сина я — ніби без рук, без половини серця», — згадує пані Наталія. Він завжди знаходив слова підтримки, умів заспокоїти, допомогти, вставати раніше, щоб приготувати мамі каву.
У 2023 році, коли вітчим вирушав на фронт, він попросив Стаса пообіцяти, що той залишиться вдома й буде поруч із матір’ю та братами. Хлопець пообіцяв, але серце вело його іншим шляхом.
Улітку 2024 року він таємно ходив до військкомату, намагаючись підписати контракт, але без дозволу батьків це було неможливо. Тоді він на деякий час відступив: працював на «Новій пошті» в Ніжині, потім переїхав до Києва.
У лютому, коли Наталії зробили операцію, Стас повернувся додому, щоб допомогти. Та щойно мама почала одужувати, він заговорив про повернення до роботи. Незабаром хлопець зізнався: він підписав контракт «18–24» на службу в ЗСУ — і певний час приховував це, щоб не тривожити рідних.
Він ішов на війну, бо хотів уберегти свою родину. Побратим Андрій передав його слова: «Я не хочу, щоб вороги прийшли додому й скривдили мою маму».
Після успішної підготовки Стас отримав фах марксмена — піхотного снайпера середніх дистанцій. Він міг продовжувати навчання, але вирішив спершу здобути бойовий досвід. Для служби обрав Перший штурмовий батальйон 92-ї бригади — підрозділ, де служать найвитриваліші й найсміливіші.
«Я фартовий, не хвилюйтеся за мене», — повторював він вітчиму, який знав війну не з чуток. Стас вірив у себе й ніколи не втрачав оптимізму.
2 липня 2025 року він разом із побратимами отримав завдання захопити й утримати позиції. Під час бою їхня група зачистила кілька ворожих окопів, але в останньому потрапила в засідку. Станіслав ішов попереду й першим вступив у бій. Коли було прийнято рішення відходити, він прикривав товаришів, застосовуючи гранати в ближньому бою. Це сталося біля Кам’янки Куп’янського району.
У ніч перед загибеллю сина Наталії наснився тривожний сон: вона шукала його по квартирі, але не могла знайти. Серце відчувало лихе.
П’ять місяців родина жила надією. Але ДНК-експертиза підтвердила найстрашніше. Разом із батьками втрату брата переживали дев’ятирічний Дмитро та п’ятнадцятирічний Давид.
У похмурий осінній день Ніжин на колінах зустрічав свого Героя. 23 листопада 2025 року Станіслава Колесника поховали на Алеї Слави.
9 червня йому виповнилося б лише 20. Усе життя було попереду. Він назавжди залишиться в пам’яті тих, хто його знав: світлим, сміливим, справжнім.
Немає слів, здатних зменшити материнський біль. Але є пам’ять, вдячність і віра в те, що його жертва не була марною.
Вічна слава Герою Станіславу Сергійовичу Колеснику.
за матеріалами Вероніки Грицової
Фото з архіву
