У травні 2025 року після обміну військовополоненими додому повернувся ніжинець Олександр Скалацький, який провів у неволі 22 (!) місяці. На центральній площі міста земляки зустрічали його з хлібом-сіллю, обіймами та сльозами радості. Привітати воїна прийшли представники влади, рідні, друзі та небайдужі жителі. Подія стала знаковою не лише для Ніжина й Ніжинщини, а й для всієї Чернігівщини — люди масово поширювали дописи, залишали слова підтримки та щирі побажання.
Минув рік. Ми зустрілися з Олександром у затишній кав’ярні Ніжина. За вікном — травневий день, молодь співає під гітару в парку Гоголя, життя триває попри війну.
«Рік був важким. Навіть надто важким»
Олександр зізнається: після повернення йому, як і багатьом іншим військовим, хотілося простих речей — підтримки, уваги, допомоги. Та з часом емоції стихли, і настала буденна реальність.
У червні 2025 року міський голова запевняв: «Все налагодиться, все буде добре». Тоді ж попросив звертатися у разі потреби. Олександр звернувся лише раз — коли лікар Андрій Куціянов виписав дорогі ліки. Завдяки сприянню мера директор фірми «ЛАКС» Валентин Андрієць забезпечив воїна необхідним.
Згодом Олександр подав заяву на матеріальну допомогу й отримав 10 тисяч гривень. Але цього недостатньо навіть для повноцінної реабілітації.
«Не звик набиватися»
— Не звик «набиватися». Хто має бажання допомогти — той допомагає. Я вдячний за будь-яку підтримку.
— Поки що почуваюся «відпрацьованим матеріалом», як би грубо це не звучало. Вважається, що, надавши виплати й соціальну допомогу, держава свій обов’язок перед нами — колишніми військовополоненими — виконала. Але ж ми й надалі потребуємо уваги. Рани ще не загоїлися. Ані фізичні, ані душевні…
Судові процеси й особисті втрати
Майже рік триває суд щодо коштів, якими, за словами Олександра, заволоділа його колишня дружина під час його перебування в полоні. Вона подала на розлучення, а згодом — на аліменти. Тож нині пенсія по інвалідності фактично йде на їхню сплату. Із сином він не бачиться.
— Шанси є завжди, — каже Олександр про судову перспективу. Та у його словах відчувається втома людини, яка надто довго бореться не лише з наслідками полону, а й із життєвими обставинами після повернення.
— Майже не сплю. Нічого не радує. Особливого бажання з кимось спілкуватися не маю, бо люди починають розпитувати про війну, російські тортури. А я не хочу цього згадувати.
«Хайп мені не потрібен»
Олександр відмовляв журналістам, які просили про інтерв’ю.
— Хайп мені не потрібен. Я потребую РЕАЛЬНОЇ допомоги і щирої підтримки.
Попри біль і втому, він із теплотою говорить про тих, хто був поруч у найважчі моменти. Особливі слова вдячності адресує лікарям Тетяні Юрченко та Андрію Куціянову, а також найближчим людям.
— Завдяки їм я тримаюся…
Людина, яка заслуговує на щастя
Олександр Скалацький пройшов надто важкі випробування: війну, полон, тортури, боротьбу за справедливість. І попри все залишився людиною — без озлобленості, з вдячністю й довірою до тих, хто поруч.
Його історія — це нагадування, що повернення з полону не завершує боротьбу. Вона триває й після — у судах, у пошуку роботи, у щоденному прагненні бути почутим і підтриманим.
Він справді заслуговує на шанс жити повноцінно й щасливо.
За матеріалами Нежатина та Вероніки Грицової